Великий терор. Сандармох

Вісімдесят три роки тому, в розпал радянського великого терору, в урочищі Сандармох у далекій Карелії відбулася одна з найбільших каральних операцій НКВС. За п’ять ночей з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року розстріляли 1111 в’язнів. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Усі вони, й прості хлібороби, і представники еліти, вважалися винними вже тому, що їх не можна було перетворити на зразкових радянських громадян.

Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації. Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, але й видатною особистістю, постаттю «ренесансних» масштабів. Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років.

Серед жертв Сандармоху — кілька членів літературного угруповання «Західна Україна». Усі вони самохіть приїхали на запрошення уряду, усі були звинувачені в націоналізмі й антирадянській терористичній діяльності.

Влада усіляко приховувала злочин. На запити рідних завжди давали неправдиві відповіді, та навіть і в реабілітаційних довідках кінця п’ятдесятих вказувалися як дати смерті 1942 — 43 роки. Тоді, виглядало, від загадкових епідемій умирали в лікарнях численні в’язні.

Правда про урочище біля карельського Мєдвєж’єгорська розкрилася аж 1997 року, коли активісти організації «Меморіал» знайшли документи та списки загиблих. І спогади про те, як капітан держбезпеки Матвєєв власноруч стріляв у потилицю приреченим, ще й добиваючи при потребі якоюсь залізною гирею.

Пам’ять про незахоронені, осквернені останки жертв ятрилася й мучила. Друзі та рідні роками марно шукали могили своїх найдорожчих. Лише аж через більш як півстоліття на скорботному полі поставили козацький хрест. Ідентифікація тіл виявилася, зрозуміло, неможливою. Їм усім судилася спільна могила.

 

Було вибите ціле покоління. Ця травма не могла не вплинути на всю нашу історію. Але зовсім затоптати пам’ять усе ж неможливо. Збережені свідчення, документи, записи, перекази — усе це дочекалося свого часу. Ніби піднявся з глибини цілий затоплений материк, аби змінити наші уявлення не лише про минуле, але й про нас самих, про сьогодення й майбутність.