19 квітня студенти спеціальності «Туризм» в рамках вивчення навчальної дисципліни «Етнографія і фольклор України» відвідали музей «Кобзаря» та ознайомилися з унікальною виставкою «Українська народна жіноча прикраса XVIII-ХХ століття».

Українці мали звичай носити коштовні прикраси й дарувати їх. Тарас Шевченко писав: “І внучатам із клуночка гостинці виймала: і хрестики, й дукачики, й намиста разочок….”

Ця виставка є показовою, бо тут уперше представлено прикраси з усієї України – від Закарпаття до Слобожанщини. Фактично вся Україна досліджена в дукачах.  Метою виставки було показати  автентичний вигляд прикрас. Прикраси, а їх на виставці представлено майже півтисячі одиниць, – частина колекції дослідника та збирача Юрія Коваленка. 77-річний черкащанин має найбільшу в Україні колекцію прикрас. Багато з того, що можна побачити на виставці, реконструйовано і відновлено Юрієм Коваленком за фрагментами і малюнками.

На виставці також можна побачити три стенди з жіночими прикрасами часів Київської Русі. А також багато фотографій (старовинних і копій, сучасних світлин) жінок у прикрасах. Дукач (від назви західноєвропейської монети “дукат”) був святковою прикрасою українського жіноцтва. Дукачі носили на грудях під самою шиєю. Разом із коралями, ланцюжками з емаллю, сережками-калачиками, віночком зі стрічками дукач створював образ краси та гармонії.

“Сільське золотарство – забута галузь народного мистецтва. Золотарями називали сільських ювелірів. Це були хлібороби, які у вільний час виготовляли прикраси для односельців, талановитий золотар “обслуговував” три-чотири сусідні села. Цікаво, що серед золотарів було багато жінок, особливо на Черкащині. Відомими центрами такого мистецтва у нас були села Вереміївка, Лящівка, Загородище (нині – частина Ірклієва). Сільське золотарство зникло у 40-і  роки ХХ століття. Донедавно наші земляки й не підозрювали, що в нас було таке мистецтво…

Цій виставці треба подорожувати Україною, щоб люди милувалися і поверталися до цих прикрас. Вони несуть м’яку, жіночу енергетику.